Проза

Я верю в любовь, и воспрянул я духом, Когда осознал, что покоя лишен. Проснулся, разбуженный утренним ливнем, И день мой наполнился сном. Мрак леденящий окутал меня, Но ярок спасительный свет. Глаза, что я видел в них? Ярость огня? Иль смуту непрожитых лет? Тепло и свободу дарил светлый лик. Я жаждал спасенья от тьмы. Нет, я…

Біля шляху Юзкуйського Мов тая гадюка, Причаїлась у полині Важка каменюка. Літній дощ її точить, Дужий грім її лає, Проте брила велична Лежить, і до краю Не одної більше, Лише земле свята. А камінь у травах- Мов печать на літа. Час швидко стікає Як Ворскла-ріка. Та степ пам’ятає Того козака, Що прийняв тут бій І…

Чуєш, жиду, долю лаю. Мрію птахом стати, Щоб злітать до небокраю Ранок зустрічати. Клятий ранок, що полишив Мене сиротою. Бач, поломінь ніч зустрів Разом із тобою. Чуєш, жиду, відлітаю Попілом у вирій, За родиною своєю В пісні лину щирій. Збагровіла хата, Полум’ям зів’яла. Жінку, діток, мати У вогні приспала. Ні, мовчи, шинкарю, Повну чарку лий….

Грусть отступает в полночную мглу, Злость, тихий ветер сырой. Жалобно скрипнул фонарь на углу, Будто играет со мной. Завтрашний день веру в жизнь принесёт, Веру на час, а пока Гордость усталая мысли гнетёт, Строчка за строчкой — река. Может быть ждать? Встретить друга? Ночь… Не молчи же, луна! Утром весна, продолжение круга. Жизнь моя болью…

Цей вірш я присвячую… Так хочется жити заради тебе, Тобою єдиною жити. Словами ніяк не сказати про те, Як сильно я зміг полюбити! Між нами бескрайні простори степів, Холми, тихі води, гаї, Та переді мною дівочий наспів, Радіючі очі твої. Бажаю я бути там, де і ти, Як кров тебе хочу пити, І ранком морозним…

Пластичный переулок, в смех и в слёзы Меня бросает, как ужасен ты, Здесь глаз не режет ни неон, ни розы, Здесь нет привычной нам вечерней суеты. Темнеет, ровными шагами Мы крошим гравий и глядим вокруг. Но в тишине, нарушенной лишь нами Мир спит, и слышен сердца стук. Царит покой, и мёртвые заводы С потухшими глазницами…

Як дивно, струмок обмілів, Немов розгубив в хащі воду. Він тік доки враз не схилили голів Сини, що жили для народу! Чорніє село, мов пекельний Господар його навістив. То лях навіжений ретельно Диск сонячний димом сповив. Загинули в рощі ольшаній Славетні вої-козаки, Могила висока-їм шана, І щира журба на віки! 29.03.07 wolfram